Каральні акції проти мешканців м.Сталіно
як прояв тактики «спаленої землі» під час відступу військ
нацистської Німеччини та її союзників у 1943 р.
Роботу виконав:
Марченко Роман Михайлович,
учень
10-А класу Донецької
загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 14
|
ВСТУП
У 2013 р.
виповнилося сімдесят років з того часу, коли Радянське інформаційне бюро
повідомило в оперативному зведенні про звільнення рідного міста автора -
Донецька: «Протягом 8 вересня в Донбасі наші війська продовжували успішно
розвивати наступ і, просунувшись вперед від п’ятнадцяти до двадцяти кілометрів,
оволоділи обласним центром Донбасу містом Сталіно, містом і залізничним вузлом
Червоноармійське, містом і великим залізничним вузлом Ясинувата, районним
центром Авдіївка, районним центром Селидівка, а також зайняли понад 150 інших
населених пунктів ...» [15]. Звільнення столиці шахтарського краю - міста
Сталіно - здійснювали частини 4-ї (Гвардії полковник С.І. Нікітін), 50-ї (Гвардії
полковник А.С. Владичанський), 54-ї (Гвардії генерал-майор М.М. Данилов), 87-ї
(Гвардії полковник К.Я. Тимчик) гвардійських стрілецьких дивізій, частини 9-го
стрілецького корпусу (Герой Радянського Союзу, генерал-майор І.П. Рослий), 6-ї
гвардійської винищувальної авіаційної дивізії (Гвардії полковник Б.А. Сиднєв)
та інші підрозділи Південного фронту, який разом з Південно-Західним фронтом
здійснював Донбаську наступальну операцію [15]. Ці далекі події у вересні 2013
р., під час святкування 70-річчя визволення рідного краю, подвиг радянських бійців
та командирів згадував майже кожний донеччанин. Але усвідомлення великої
значущості подвигу визволителів було б неповним без пам’яті про те, від чого
вони врятували наш край, - про злочини нацистського окупаційного режиму, під
владою якого Донеччина перебувала протягом 1941-1943 рр.
Війна і терор
окупантів забрали у вічність життя 174 416 мирних мешканців Сталінської (нині
Донецької) області. Тут було вбито і
закатовано 149 367 військовополонених; зламані долі понад 252 тисяч громадян,
вивезених до Німеччини [12]. Нажаль, для деяких сучасних донеччан ці жахливі факти
залишаються лише цифрами, не породжують негативного ставлення до свавілля
нацистських окупантів по відношенню до наших земляків – мирних мешканців
Сталінської області доби Другої світової війни. За гіпотезою автора, це можна
змінити, якщо доповнити висновки вчених, строки офіційних документів того
грізного часу фактами з життя родичів, знайомих, з історії малої Батьківщини.
Поруч з Донецькою
загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 14, де навчається автор дослідження,
знаходиться будинок № 52 по вул. Університетській. На ньому встановлена
пам’ятна дошка з написом: «У дворі цього будинку в напівпідвальної будові 7
вересня 1943 року німецько-фашистські окупанти заживо спалили близько 150
радянських громадян: старих, жінок і дітей викладачів і співробітників
Донецького політехнічного інституту» (рис.А.1). Замислюючись над причинами і
обставинами цієї страшної трагедії, автор обрав за мету дослідження висвітлення
особливостей окупаційного режиму у Донеччині, яка входила до військової зони. Для
реалізації даної мети були поставлені такі завдання:
- проаналізувати
стан вивчення проблеми в історіографії, встановити повноту її джерельного
забезпечення;
- на основі архівних
джерел схарактеризувати репресивну політику окупаційних властей по відношенню
до місцевого населення, її трансформації протягом останнього року окупації;
- висвітлити зв'язок
між каральними заходами окупаційної влади та діями радянських партизан та
підпільників.
Об’єктом вивчення є
окупаційний порядок на території України у період Другої світової війни.
Предмет дослідження
становить характер окупаційного режиму та особливості функціонування органів
окупаційної адміністрації у Донеччині у 1943 р.
Методи дослідження.
Автором застосовувалися загальнонаукові методи пізнання (аналіз і синтез,
системний підхід, класифікації) та суто історичні (проблемно-тематичний,
хронологічний, порівняльно-історичний, аналітичний, описовий). Їх поєднання
дозволяє провести комплексне, всебічне вивчення подій та явищ воєнної доби.
Наукова новизна
одержаних результатів полягає в тому, що автор робить спробу виділити проблему
специфіки окупаційного режиму у військовій зоні України, зокрема у Донеччині,
напередодні залишення її військами гітлерівської Німеччини та її союзників. Зібрано, опрацьовано та подано інформацію, яка
доводить цілеспрямованість та масштабність злочинів окупаційної влади проти
мирного населення під час здійснення тактики «спаленої землі».
Практичне значення
одержаних результатів полягає у можливості використання вміщеного фактичного
матеріалу при викладанні курсу історії України, проведенні позаурочних виховних
заходів, екскурсій для учнівської молоді.
Апробація
результатів дослідження відбулася під час обласного конкурсу «Донбас – мій
рідний край», VІІ Всеукраїнської краєзнавчої конференції учнівської молоді
«Південно-Східна Україна: зі стародавності у ХХІ сторіччя».
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ
ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Історіографію проблеми – репресивна діяльність німецько-фашистського
окупаційного режиму в Україні - умовно можна поділити на три періоди: перший
охоплює воєнні роки та завершується на початку 50-х років, другий – від
середини 50-х до початку 90-х рр. і третій – від початку 90-х рр. до
сьогодення.
Перші спроби осмислення того, що відбувалося на окупованій німцями та їх
союзниками території України, були здійснені ще під час Великої Вітчизняної
війни. Паралельно із публікаціями документів Надзвичайної державної комісії зі
встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх
спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським
організаціям, державним підприємствам СРСР з’явилися перші
науково-публіцистичні нариси про каральні акції окупантів, зокрема про знищення
полтавського села Баранівки [9], житомирського села Копища [24]. Виявилося, що
відомості про спалення співробітників Сталінського індустріального інституту
(нині – Донецький національний технічний університет) містяться у матеріалах Нюрнберзького процесу
над головними фашистськими злочинцями. У книзі «Ни давности, ни забвения... По
материалам Нюрнбергского процесса» (1983 р.) був опублікований наступний
документ: «У місті Сталіно німецькі загарбники зігнали жителів Будинку
професури в сарай, завалили вхід до нього, сарай облили горючою речовиною і
підпалили. Всі люди, які знаходилися в сараї, за винятком двох дівчаток, що
випадково врятувалися, згоріли» [18, с.67].
У 50-70-ті рр. ХХ ст. питання про
діяльність органів управління на окупованій нацистами території, репресії щодо
мирного населення були висвітлені в праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній
війні Радянського Союзу. 1941 – 1945 рр.» у 3 томах, в «Історії міст і сіл
Української РСР» у 26 томах [6]. Так, у томі, присвяченому історії Полтавської
області, згадано про трагічну долю
спалених сіл Великої Обухівки, Баранівки, Сокалівки, Панасівки, Великих
Липнягів [7, с.49]. У 80-ті рр. ХХ ст. вийшла фундаментальна праця з історії
України в 10-ти томах, восьмий том якої цілком присвячений періоду Великої Вітчизняної
війни 1941 – 1945 рр. [8]. У ній
радянським історикам, незважаючи на наявність ідеологічних обмежень
(замовчування заходів окупаційної влади щодо організації культурного життя та
ін.), вдалося опрацювати основні проблеми війни, зокрема проблему окупаційного
режиму. Але інформації про спалення мешканців Будинку професури м. Сталіно ці
видання не містять.
Дуже корисним для авторів дослідження було ознайомлення з працями
українських істориків М. Коваля та В. Коваля, які у 60-80-ті рр. ХХ ст.
проаналізували директиви командування вермахту і рейхсміністерства Розенберга
щодо ставлення до місцевого населення, а також засоби їх реалізації на практиці
[10]. Дані щодо знищення співробітників Сталінського індустріального інституту
(нині – Донецький національний технічний університет) та членів їх родин
містяться також в історико-краєзнавчій літературі. У 1976 р. була видана збірка
«Твої визволителі, Донбас», де опублікована наступна інформація про трагедію:
«У вересні 1943 р. фашисти загнали в підвал будинку 51 по вулиці
Університетській жінок, старих і дітей, забили дошками ґратчасті вікна, облили
будинок горючою рідиною і підпалили його. У цей час до будинку підійшла
Олександра Степанівна Яковенко. З підвалу неслися крики жінок і плач дітей.
Літня жінка кинулася до підвалу, але проникнути туди не змогла. Тоді вона
побігла в сарай і, повернувшись звідти з сокирою, почала відбивати палаючі
дошки з вікна підвалу. Їй стали подавати дітей через отвір металевої решітки.
Коли вона знову кинулася до вікна, щоб взяти дитину, автоматна черга обірвала
життя літньої жінки - героїні. Ціною свого життя вона врятувала трирічні Лілю,
її сестру Ніну Нерадько і семирічну Тамару Сорокіну» [22, с.301-303; 19, с.26].
Із здобуттям Україною незалежності вивчення проблематики Другої світової
війни продовжується. У роботах П. Рекотова висвітлюється структура органів
управління на окупованій території України [20]. Трагічній долі радянських
військовополонених присвячені праці В.Короля [13]. Становище місцевого
населення окупованого Донбасу, що входив до зони військового управління
розкривають у своїх дослідженнях І. Тарнавський [21], В. Нестеренко [17].
Каральним акціям проти мирного населення була присвячена стаття «Спалені
села (1941–1944 рр.): український вимір трагедії», в якій дослідниці Л.Легасова
та М. Шевченко проаналізували політику й каральні заходи нацистських
окупаційних властей. Але вони прийшли до висновку, який суперечить дослідженням
попереднього радянського періоду. За їхньою думкою, відповідальність за
каральні акції несуть не лише безпосередні виконавці чи німецьке керівництво,
що віддавало відповідні накази. Опосередкованими винуватцями, провокаторами
каральних заходів названо радянських партизан, «які не цуралися атакувати
німців на відпочинку в селах, прирікаючи місцевих мешканців на подальші
репресії з боку гітлерівців» [14, с.154].
Іншу точку зору щодо причин каральних акцій нацистської окупаційної влади
обстоюють автори-упорядники анотованого покажчику «Україна під нацистською
окупацією: спалені села (1941 – 1944 рр.)», який був підготовлений Українським
інститутом національної пам’яті у 2012 р. з метою виконання Указу Президента
України «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» [1].
С.В. Бутко, Л.С. Герасименко, А.М.
Киридон, Р.І. Пилявець, В.М. Яременко
доводять, що цілеспрямована терористична політика та геноцидні явища, що
відбувалися на окупованих нацистською Німеччиною територіях, були заздалегідь закладені у
людиноненависницькій доктрині Третього рейху. За стратегією свідомого, планомірного
винищення та поневолення слов’янських народів, що містилася у плані «Ост»,
місцеві мешканці країн Східної Європи та європейської частини СРСР, почасти
підлягали онімеченню, почасти депортації за Урал, у Сибір та Середню Азію
(60–70 млн.) або знищенню (20–40 млн.). У липні 1941 р. у виступі в Штеттіні
рейхсфюрер СС Г. Гіммлер зазначив: «…Ми кинули на чашу ваг світоглядні цінності
націонал-соціалізму, наш світ, наш спосіб життя оплачені дорогоцінною нордичною
кров’ю… На іншій чаші ваг – 180-мільйонний народ, потворна суміш рас і
народностей з важкими для вимови людською мовою назвами й настільки
відштовхуючою зовнішністю, що тільки за одне це усіх їх можна з чистою совістю
розстріляти» [23, с.8].
Але, описуючи трагедію селища Корюківка Чернігівської області, де 1–2
березня 1943 р. було вбито і спалено живцем близько 7 тис. осіб [23, с.12], та
інших сел. України автори анотованого покажчика не згадують жодного населеного
пункту Сталінської (нині Донецької) області, який було б знищено нацистами. У
праці «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941 – 1944 рр.)» також
не міститься інформації про спалення співробітників Сталінського
індустріального інституту, що, очевидно, можна пояснити їх міським походженням.
Хоча з моральної точки зору таке пояснення є незадовільним, адже й місцеві, й
сільські мирні жителі прийняли однакову мученицьку смерть у вогні.
Про трагедію, що сталася з мешканцями Будинку професури м. Сталіно, писали
донецькі історики-краєзнавці. У 2005 р. Донецькою обласною бібліотекою для
юнацтва був підготовлений маршрут літературно-краєзнавчої екскурсії «Відкриваю
місто заново…», одним з пунктів якої був будинок № 51 по вул. Університетській
[19, с.26].
У статті краєзнавця О. Жарова «Розстріли мирних радянських громадян у
Сталіно поблизу Макшоссе», що була надрукована у газеті «Донецкие новости»,
наводиться уривок з доповідної записки начальника УНКВС по Сталінській області
підполковника держбезпеки Чєчкова колишньому секретарю Сталінського обкому КП
(б) У Дрожжину від 11 вересня 1943 р. За даними, які були отримані НКВС під час
допиту мешканок міста Сталіно Гараінової Марії Василівни, працівниці
трамвайного парку, та Мазуркової Олени Олександрівни було встановлено: «При
відступі німці 7 вересня цього року вигнали всіх мешканців 2-го будинку
професури у студмістечкі. Мешканці цього будинку обрали для себе притулком
земляний льох, розташований поблизу свого будинку. Вранці окупанти закрили цей
льох, у якому знаходилися чоловіки, жінки і діти, облили його горючою речовиною
і підпалили. Ті, хто сховалися в погребі, були живцем спалені. Серед них
знаходилися доцент кафедри математики Індустріального інституту Катько, його
дружина, двоє малолітніх дітей і стара мати; доцент кафедри фізики інституту
Семеніхін , його дружина і внучка Валя 2-х років; сім'я Шиманович, що
складалася з матері, дочок - Тамари, 20 років, Лелі, 22 років, Валі, 24 років,
і старого 63 років та його дружини - Шиманович Людмили... За попередніми даними
спалено до 35-40 сімей. Німецькі кати, що спостерігали за льохом, застрелили
Яковенко Олександру Степанівну, яка допомагала Нараткіної врятувати своїх дітей
через грати вікна. Її труп виявлено нами у льоху. Врятуватися вдалося дітям
Нараткіної Лілі, 7 років, і Ніні, 9 років, і дівчинці Сорокіної Тамарі, 7
років. Дівчинка Нараткіна Ліля була поранена в шию і отримала легкі опіки.
Зараз перебуває на лікуванні в госпіталі» [5].
Проаналізувавши інформацію про спалення співробітників Донецького
індустріального інституту та членів їх родин 7 вересня 1943 р., що міститься у
науковій та науково - публіцистичній
літературі, автор дійшов до висновку: 1) трагедія, що сталася з
мешканцями Будинку професури, є одним з жахливіших злочинів нацистської
окупаційної влади на території Донеччини; 2) обставини трагедії розкриваються в
опублікованих матеріалах по-різному (наприклад, за одними авторами, мирних
жителів спалили у підвалі будинку, за іншими, - у земляному льоху на подвір’ї;
деякі дослідники називають врятованих дівчинок Ніною і Лілією Нерадько, другі –
Нараткіними та ін.); 3) для уточнення причин та обставин трагедії потрібно
розширити джерельну базу дослідження за рахунок архівних матеріалів, спогадів
очевидців.
РОЗДІЛ
2
ТРАГЕДІЯ
МЕШКАНЦІВ БУДИНКУ ПРОФЕСУРИ м. СТАЛІНО -
СКЛАДОВА
РЕПРЕСИВНОЇ ПОЛІТИКИ НАЦИСТСЬКОГО ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО МИРНОГО
НАСЕЛЕННЯ ДОНЕЧЧИНИ
Донецький національний
технічний університет - вищий навчальний заклад, створений у 1921 р. Етапами
його становлення та розвитку були: Донецький гірничий технікум (1921 – 1926
рр.), Донецький гірничий інститут (1926 – 1935 рр.), Донецький індустріальний
інститут (1935 – 1960 рр.), Донецький державний технічний університет (1993 –
2001 рр.), Донецький національний технічний університет (з 2001 р.). Але
особливе місце в історії університету займають роки нацистської окупації
Донеччини, коли у вогні загинули п'ять навчальних корпусів, фундаментальна
бібліотека, яка налічувала понад півмільйона томів, студентське містечко. Загальна
сума збитків склала 54 мільйони рублів [4]. Але найжахливішою трагедією стало
спалення живцем сімей співробітників Сталінського індустріального інституту 7
вересня 1943 р.
У музеї Донецького
національного технічного університету зберігаються спогади очевидців цієї
трагедії. Так, Ю.М. Киклевич, донька доктора технічних наук, професора М.А.
Кіклевича, згадувала наступне: «Жили ми в Сталіно в будинку професури в
студмістечку, на перетині вулиці Університетської і проспекту Богдана
Хмельницького (зараз вул. Університетська, № 51), три сім'ї в одній квартирі.
Під час війни, відступаючи з міста, окупанти звірствували - палили, вбивали.
Жителі нашого будинку, побоюючись підпалу , перебралися в підвал. Німці забили
вікна і двері дошками, залили горючою рідиною і всіх спалили, тільки кількох
малюків змогли проштовхнути через вузькі підвальні вікна. Якби батько не
отримав напередодні війни окрему квартиру в будинку професури за нинішньою
адресою - вул. Артема , № 58-б , ми з мамою опинилися б у цьому підвалі» [3].
Але найкориснішим
для автора дослідження стало ознайомлення з документальним джерелом - фотокопією
Акту про звірства німецьких загарбників у м. Сталіно (рис.А.3). Цей акт був
складений комісією, що була створена 11 вересня 1943 р. відразу ж після
визволення м. Сталіно (нині Донецьк). Ознайомившись з цим історичним джерелом,
ми дізналися про обставини знищення співробітників Донецького індустріального
інституту та членів їх родин. Виявилося, що вони були спалені у сараї, який був
розташований біля 2-го будинку професури. Під час розкопок сараю комісією було
виявлене 41 обгорілий труп чоловіків, жінок і дітей. Крім того, було розкопано
велику кількість обвуглених фрагментів тіл (рис.А.2). Точних даних про
кількість жертв комісією встановлено не було.
Комісією була
допитана свідок Тетяна Кондратіївна Василенко, яка проживала до моменту трагедії
в 2-му будинку професури. Вона розповіла, що ввечері 7 вересня 1943 р. до
будинку підійшла група німців і наказала залишити квартири, тому що будинок
буде підпалений. Мешканцям було запропоновано сховатися в сарай у дворі. Т.К.
Василенко назвала деякі імена та прізвища тих, хто увійшов в сарай (Проскурін,
зав. навчальною частиною індустріального інституту, Сербін 70-ти років з дочкою
Зінаїдою та онукою 3 років та ін.). Проте сама Т.К. Василенко разом з малою
донькою втекла до родичів.
Свідками трагедії,
що сталася 7 вересня 1943 р., стали троє дітей: сестри Ніна та Лілія Карадько
(у краєзнавчій літературі – Нерадько, Нараткіни), а також Тамара Сорокіна, яких
бабуся Яковенко просунула через заґратоване вікно сараю. Діти отримали опіки та
на момент роботи комісії перебували у Калінінській лікарні. Діти розповіли, що
коли мешканці будинку професури підійшли до сараю, там знаходилося чотири
людини у військовій німецькій формі, які розмовляли німецькою мовою, і шість
чоловік у цивільному одязі, що говорили по-російськи. Всі вони були озброєні
гвинтівками. Після того, як сарай був заповнений людьми, військові завалили
вхід і підпалили двері. Потім німці почали стріляти через вікно сараю. Як
бачимо, діти, що залишилися живими, засвідчили активну участь у розправі
колабораціоністів.
Врятуватися від
карателів дівчинкам Ніні та Лілі Карадько, Тамарі Сорокіній?, за їх
свідченнями, допомогла бабуся Яковенко, яка просунула через грати вікна сараю.
Діти сховалися біля сараю в кущах. Слідом за ними у вікно пролізла й сама
Яковенко, але була застрелена німцями. Звертає на себе увагу, що за радянські
часи історія про порятунок дітей розповідалася дещо по-іншому. Донецькі
краєзнавці писали про мужність Олександри Степанівни Яковенко, літньої жінки,
яка прийшла на допомогу жертвам фашистів. Почувши їх крики, вона кинулася до
підвалу, почала відбивати сокирою палаючі дошки з вікна підвалу і діставати
звідти дітей [19, с.26]. В Акті про звірства німецьких загарбників у м. Сталіно
говориться, що Яковенко сама знаходилася в сараї, який готувалися підпалити
окупанти. Під час складання акту комісією були допитані також свідки
Омельченко, Курова і Гончарова, які проживали по сусідству. Вони розповіли, що
вночі 7 вересня 1943 р. чули крики про допомогу, які доносилися з палаючого
сараю, але боялися підійти. Нажаль, приходиться констатувати пасивність
місцевого населення, неготовність прийти на допомогу жертвам нацистського
терору.
РОЗДІЛ
3
ДО
ПРОБЛЕМИ ВИНУВАТЦІВ КАРАЛЬНИХ ЗАХОДІВ НАЦИСТСЬКОГО ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ
Ще напередодні нападу
на Радянський Союз нацистське керівництво розробило загальні настанови щодо
окупаційної політики на радянських територіях та «пацифікації» місцевого
населення. У Таємній Директиві головного командування сухопутних військ
Німеччини, що була затверджена 3 квітня 1941 р., говорилося: «Активний чи
пасивний опір цивільного населення слід придушити в зародку найсуворішими
заходами покарання. Упевнена поведінка і нещадні дії щодо ворожих елементів
будуть завжди важливим попереджувальним заходом» [23, с.13].
Після нападу на СРСР у директиві Гітлера міністрові у справах східних територій
Розенбергу про введення в дію генерального плану «Ост» (3 липня 1942 р.) чітко
формулювалося завдання: «Слов’яни повинні працювати на нас, а в разі, якщо вони
нам більше не потрібні, нехай умирають...» [23, с.8-9].
Під приводом
боротьби з партизанами на окупованих землях запанувало необмежене насильство.
Вже 16 вересня 1941 р. начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту
фельдмаршал Кейтель, страчений у 1946 р. за вироком Міжнародного військового
трибуналу, видав наказ «Про придушення комуністичного повстанського руху». Як
зазначалося у ньому, на окупованих територіях «людське життя нічого не варте, і
вплив залякування може бути досягнутий тільки незвичною жорстокістю». Приписувалося
за одного вбитого німецького солдата страчувати 50–100 «комуністів» [23, с.
9-10].
Злочинна тактика
«спаленої землі» під час відступу Вермахту у 1943-1944 рр. також була
підкріплена нормативними приписами: «Кожну ділянку території, яку прийдеться
залишити, необхідно приводити в повну непридатність для використання
противником. Кожен населений пункт, не дивлячись на населення, повинен бути
спалений і зруйнований з метою позбавити противника можливості
розквартируватися» [23, с.14].
Документи не
називають прізвища учасників каральної акції, внаслідок якої були знищені
співробітники Сталінського індустріального інституту та члени їх родин. Ми
можемо припустити, що наказ про спалення самої споруди (2-го будинку професури)
був наданий або територіальним військовим органом (комендатурою), адже
територія сучасної Донецької області входила до складу військової зони, або
органом, підпорядкованим рейхсфюреру СС і начальнику поліції Г. Гімлеру [17,
с.13].
Безпосередню участь
у розправі над мирними мешканцями м. Сталіно могли брати сумнозвісні особливі
каральні загони – зондеркоманди [23, с. 9]. Ці рухомі формування поліції
безпеки та СД у складі Головного управління імперської безпеки (РСХА) були
створені у травні 1941 р. для проведення каральних акцій на окупованій
радянській території. Учасниками каральної акції, які розмовляли російською
мовою, могли бути місцеві мешканці, що залучалися окупантами до охорони порядку
у складі поліційних команд [17, с.13].
Чому ж сталася ця
жахлива трагедія? За що були живцем спалені мешканці Будинку професури м.
Сталіно? За висновками авторів-упорядників анотованого покажчика «Україна під
нацистською окупацією: спалені села (1941–1944 рр.)» переважна більшість
населених пунктів України була знищена (спалена) як покарання:
1) за активну
діяльність у цьому районі партизанських загонів і груп; за бойові,
розвідувальні та диверсійні дії партизанів і підпільників (напад на військові
гарнізони та поліцейські дільниці, вбивство німецьких офіцерів і солдатів,
вивід з ладу об’єктів управління, промисловості, виробництва, транспорту);
2) за підозру
місцевих жителів у підтримці зв’язків з партизанами, у зборі розвідувальної
інформації на користь партизанів, надання їм продовольства та іншої допомоги,
за переховування зброї, поранених командирів і бійців Червоної армії,
партизанів, євреїв;
3) за сприяння
наступаючим військам Червоної армії, радянським диверсійним загонам і групам;
4) за опір «новому
порядку», масовий саботаж і спротив насильницьким заходам окупантів (примусовій
евакуації, вивезенню населення на примусові роботи до Німеччини, за колективну
відмову від продовольчих постачань, зокрема хлібопродуктів) [23, с.18].
Визнаючи головною причиною каральних акцій
окупантів покарання місцевого населення за підтримку партизанського та
підпільного руху, дослідниці Л. Легасова та М. Шевченко покладають
відповідальність за знищення мирних жителів не лише на німецьке керівництво,
але й на радянських партизан, «які не цуралися атакувати німців в селах» [14, с.154].
Тому пошуковці
загону «Спадкоємці Перемоги» спробували встановити, чи не було зв’язку між знищенням співробітників Сталінського
індустріального інституту та їхньою можливою участю у підпільному русі.
Виявилося, що за антифашистську підпільну роботу були закатовані професор М.О. Нікольскій,
завідувач кафедри математики доцент С.Ф. Лебедев, студенти Борис Орлов та Ольга
Чистюхіна. Наприклад, Борис Орлов був одним з очільників Будьонівської
підпільної групи, куди ввійшли вчителі та учні 68-й середньої школи, молоді
шахтарі оточуючих рудників. На початку 1942 р. підпільники цієї групи підірвали
залізничний міст, вивели з ладу електростанцію у селищі Курахівка. Але 18
підпільників, у тому числі Борис Орлов, були заарештовані та страчені німцями ще
у травні 1943 р. Відомостей про те, що діяльність Будьонівського підпілля стала
причиною масового знищення донеччан,
пошуковцями не знайдено [18].
На бульварі Пушкіна,
неподалік від Донецької школою № 14, встановлений пам’ятний знак на місці
розстрілу членів ще однієї підпільної групи, яка діяла під керівництвом Андрія Вербоноля (рис.А.4).
На момент окупації міста Сталіно група складалася з п’яти осіб. Це були сам
Вербоноль, Олексій Борисов, Леонід Чібісов, Тимофій Оленчук, Ірина Чистякова та
Мотрона Іванова. У січні 1943 р. в підпільну групу вступив старший інженер
Донецького металургійного заводу Віктор Грицаєнко, який втік з німецького
табору. Чим же займалися підпільники? У квартирі молодого лікаря Ірини
Чистякової був встановлений радіоприймач. Щодня тут приймалися зведення
радянського інформбюро. На друкарській машинці підпільники розмножували ці
зведення й листівки, щоб потім поширити по місту. 17 серпня 1943 р., перед
самим звільненням Сталіно, почалися масові арешти підпільників. 2 вересня 1943
р. І. Чістякова, М. Іванова, А. Борисов, Т. Оленчук, Л. Чібісов були виведені з
камер в'язниці, що містилася по 3-й лінії (вул. Червоноармійська
Ворошилівського району), вивезені на руїни цегляного заводу і розстріляні [16].
Як бачимо, знищення співробітників Сталінського індустріального інституту та
членів їх родин неможливо пов’язати з діяльністю підпільників, заарештованих
місяць тому. До того ж, навряд чи спалення живцем є адекватною відповіддю на
розповсюдження листівок.
Таким чином, знищення
мешканців Будинку професури м. Сталіно при відступі німецьких військ під
ударами наступаючої Червоної армії мало причиною лише наміри окупантів залишити
за собою «спалену землю» [23, с.18]. Цьому злочину нацистського окупаційного
режиму не може бути виправдання.
ВИСНОВКИ
Усвідомлення великої
значущості подвигу радянських солдат і командирів, що брали участь у визволенні
Донеччини від німецько-фашистських окупантів
сімдесят років тому, у серпні-вересні 1943 р., є можливим лише за умови
викриття злочинного характеру,
антилюдської сутності нацистського «нового порядку», що був встановлений на
українській землі.
У сучасній
українській історіографії проблематика Другої світової війни знаходиться у
центрі уваги багатьох науковців. Досліджуються структура органів управління на
окупованій території України (П. Рєкотов), використання економічного потенціалу
України для потреб вермахту (І. Вєтров),
духовне та культурне життя населення в роки окупації (В. Ленська, О.Потильчак, І. Грідіна та ін.). Каральні
акції, що проводилися нацистами,
висвітлені в анотованому покажчику «Україна під нацистською окупацією:
спалені села (1941 – 1944 рр.)», що
вийшов у 2012 р. Регіональну специфіку окупаційного режиму розкривають І.
Тарнавський, В.Нестеренко та ін., які досліджують становище місцевого населення
окупованого Донеччини, що входила до зони військового управління. Таким чином,
в працях сучасних українських істориків проблематика окупаційного режиму на
території України вивчена досить повно. Але деякі злочинні діяння нацистського
окупаційного режиму й досі залишаються поза увагою науковців. До того ж
з’являються дослідження, автори яких називають опосередкованими винуватцями
каральних заходів радянських партизан та підпільників, які своїми диверсіями та
нападами на окупантів прирікали місцевих мешканців на подальші репресії з боку
гітлерівців (Л.Легасова та М. Шевченко). З метою встановити, наскільки
об’єктивною є ця точка зору, автор звернувся до каральної акції, що була
проведена нацистською окупаційною владою у м. Сталіно (нині Донецьк) 7 вересні
1943 р. Внаслідок її були спалені живцем близько 150 співробітників
Сталінського індустріального інституту та членів їх родин, які мешкали у 2-му
будинку професури.
За допомогою
письмових джерел (акт розслідування комісії від 11 вересня 1943 р.) та усних
спогадів очевидців трагедії було встановлено,
що:
1.Точна кількість
жертв нацистських окупантів є невідомою. За основу в науковій літературі
береться довоєнна кількість мешканців 2-го будинку професури, але під час розкопок місця трагедії комісією
було виявлене 41 тіл.
2.Прізвища та імена
всіх загиблих під час каральної акції встановлені не були. Свідки трагедії
називали лише окремих співробітників індустріального інституту, що за наказом
німців ввечері 7 вересня 1943 р. перешли
до сараю у дворі 2-го будинку професури, що був підпалений окупантами.
3.За показаннями
свідків у розправі брали участь не лише німецькі окупанти, але й їх пособники,
що, за спогадами свідків, говорили російською мовою. Автором зроблено
припущення, що через проблему колабораціонізму трагедія, що сталася з
мешканцями 2-го будинку професури, замовчувалася у радянські часи.
4. Головною причиною
каральної акції були наміри окупантів
залишити за собою «спалену землю». Автором не встановлено, що мешканці 2-го
будинку професури чинили опір «новому порядку», підтримували зв’язки з
радянськими партизанами та підпільниками.
Таким чином, спалення живцем сімей співробітників
Сталінського індустріального інституту 7 вересня 1943 р. є яскравим прикладом
цілеспрямованої терористичної політики та геноцидних явищ, що відбувалися на
окупованих нацистською Німеччиною територіях Східної Європи. Незважаючи на те,
що до здійснення каральної акції залучалися місцеві колабораціоністи, підвалини
трагедії були заздалегідь закладені у людиноненависницькій доктрині Третього рейху.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
ДЖЕРЕЛА
1.Про заходи у
зв'язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії. Указ від 22.09.2011 №
925/2011 [Електронний доступ]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/925/2011
2.65-та річниця
визволення України від нацистських загарбників // Документи Державного архіву Донецької області.
Документальні виставки on-line [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.archives.gov.ua/Sections/Vyzvolennya/Doneck/index.php?6.
3.Николай Антонович Киклевич. К 100-летию со дня рождения / Сост. Л.Д.
Ковалева.- Донецк, 2007. – 64 с.
4.Шляхами
подвигу і слави наших батьків і дідів // Музей історії Донецького національного технічного
університету; упорядн. Л.Д. Ковальова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://donntu.edu.ua/templates/ja_edenite/html/page8.html#65
ЛІТЕРАТУРА
5.Жаров А.
Расстрелы мирных советских граждан в Сталино возле Макшоссе // Донецкие новости. – 2012. - 26 июня. – С.16.
6.Історія міст
і сіл Української РСР: У 26 т. – К., 1967 – 1974.; Українська РСР у Великій
Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941 – 1945 рр.: У 3 т. / М.О. Буцько,
М.М. Власов, П.І. Денисенко та ін. – К.: Політвидав України, 1967 – 1969.
7.Історія міст
і сіл Української РСР. Полтавська область / Ред. кол. тому П. Тронько (гол.
редкол.). – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967. – С. 49.
8.История Украинской ССР: В 10-ти томах. – К., 1981 – 1984 / Украинская ССР в
Великой Отечественной войне Советского Союза (1941 – 1945 гг.). – М.,1984. – Т.
8. – 639 с.
9.Клименко Я.
Баранівка. Розділ до літопису одного села на Полтавщині / Я. Клименко. – К.:
Укр. держ. вид., 1944. – 13 с.
10.Коваль В.С.
Міжнародний імперіалізм і Україна 1941 – 1945 / АН УРСР, Ін-т історії. – К.:
Наукова думка, 1966. – 264 с.; Коваль В.С. Подвиг народний. Україна у Великій Вітчизняній війні. – К.: Політвидав України, 1970. – 135
с.
11.Кондратьев
В., Политов З. Говорят погибшие герои. Предсмертные письма советских борцов
против немецко-фашистских захватчиков. 1941 – 1945. – М.: Политиздат, 1975 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bibliotekar.ru/encGeroi/87.htm
12.Коровина
М.В. Освобождение Донбасса: цена победы // Государственный
архив Донецкой области [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dn.archives.gov.ua/articles/stat44.htm
13.Король В.Ю.
Трагедія військовополонених: свідчать архіви // Трибуна. – 1992. – № 9. – С. 36
– 37.
14.Легасова Л.,
Шевченко М. Спалені села (1941–1944 рр.): український вимір трагедії / Л.
Легасова, М. Шевченко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук.статей /
Відп. ред. О. Лисенко. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут
історії України НАН України, 2010. – Вип. 13. – С. 154–169.
15.Максимчук
Т.А. Москва салютовала войскам, освободившим Донбасс // Государственный
архив Донецкой области [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dn.archives.gov.ua/articles/stat40.htm
16.Максимчук
Т.А. Народные мстители //
Государственный архив Донецкой области [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dn.archives.gov.ua/smi.htm
17.Нестеренко
В.А. Окупаційний режим у військовій зоні України в 1941 – 1943 рр.
(адміністративний, економічний та соціокультурний аспекти) Автореферат дис..
канд. іст. наук: 07.00.01/ Інститут історії України НАН України. – К., 2005. –
23 с.
18.Ни давности, ни забвения...: По материалам Нюрнбергского процесса / ред. и
авт. предисл.: Л. Н. Смирнов . – М. : Юрид. лит., 1983 . – 400 с.
19.«Открою город заново…» / Донец. областная библиотека для юношества; Сост.
Козенко О.И. – Донецк: Вост.изд.дом, 2005. – 40 с.
20.Рекотов П.В.
Органи управління на окупованій території України (1941 – 1944 рр.) //
Український історичний журнал. – 1997. –
№ 3. – С. 90 – 91.
21.Тарнавський
І.С. Німецько-фашистський окупаційний режим в Донбасі (1941 – 1944 рр.):
Автореферат дис. канд. іст. наук: 07.00.01/ Донецький державний ун-т – Донецьк,
1999. – 20 с.
22.Твои освободители, Донбасс: Очерки, воспоминания / Сост. Г.В. Тепляков. –
Изд. 5-е доп. – Донецк: Донбасс, 1976. – 423 с.
23.Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941–1944 рр.): Анотований
покажчик / За ред. В. Ф. Солдатенка; автори-упорядники: Бутко С. В.,
Герасименко Л. С., Киридон А. М.,
Пилявець Р. І., Яременко В. М. – К.: ДП НВЦ «Пріоритети», 2012. – 362 с.
24.Шиян А.
Копищанська трагедія / Анатолій Шиян // Шиян А. Партизанський край. – К.:
Українське державне видавництво, 1946. – С. 240–247.
ДОДАТКИ
Рис.А.1. Пам’ятна дошка,
встановлена на будинку № 52 по вул. Університетській, м. Донецьк. Фото автора
Рис.А.2.
Трупи заживо спалених німецькими окупантами в м.Сталіно науковців Донецького
Індустріального Інституту, членів їхніх родин, у тому числі дітей і жінок.
Державний архів Донецької області.
Фонд фотодокументів, оп. 1 «Окупація», № 2
Рис.А.4. Біля пам’ятного
знаку на місці розстрілу донецьких підпільників 2 вересня 1943 р. Фото автора.
Рис.А.3. Фотокопія Акту
про звірства німецьких загарбників у м. Сталіно. Фото з музею історії ДонНТ
Немає коментарів:
Дописати коментар